Раніше світ перевертався для мене просто тоді, коли програвала у фіналі улюблена команда, або друзі не запрошували на вечірку… Але то було «не по-справжньому».
За останній рік світ перевернувся для мене двічі. Янголи не можуть хворіти, думав я. Ні, звісно, нежиттю, або вітрянкою - можуть. Але лейкемією - ні. Реальність вщент розбила мою хитку теорію влітку 2020 року. Пам‘ятаю, як довго ми не хотіли приймати той факт, що діагноз Ані (а мова саме про цього Янгола) може бути саме таким. Як нас тіпало від одного тільки слова «пунція», яке тепер сприймається доволі спокійно, якщо воно тільки не несе в собі той результат аналізу, що нам повідомили в жовтні 2021 року - Рецидив.
Одного дня, в червні 2020 року, коли Аня сама лежала в реанімації харківської лікарні, ми з дружиною їхали в машині і в магнитолі грала пісня Океана Ельзи «Еверест». «Ми далі йдем, ми далі йдем вперед» - постійно звучало в моїй голові, і я вже тоді розумів, що наш шлях до одужання буде нелегким, але ми забов‘язані його пройти заради всього на світі, який тоді вперше для нас по-справжньому перевернувся. Була впевненість, що ми все подолаємо, і потужна внутрішня сила нашого маленького Янгола, підтримка рідних та друзів, а також лікарі Харківської обласної дитячої лікарні #1 та Білоруського РНПЦ Онкології, Гематології та Іммунології протягом року з кожним днем збільшували в нас цю впевненість.
Але раптом світ перевернувся вдруге - і тепер я розумію, що досягти вершини нашого уявного Евересту нам не вдасться без фінансової та моральної допомоги небайдужих, добрих людей з різних куточків планети.
Вірю в силу нашого Янгола, а також в те, що Любов та Добро завжди перемагають!
«Ми далі йдем, ми далі йдем вперед»…
Микола Постольник - батько Анюти